Під  дубом  у  гаю  жила  Гадюка,

 

Непросипуща  злюка:

 

Усе  було  сичить-сичить.

 

Щоб  кого-небудь  укусить.

 

Мале  Ягнятко  там  гуляло;

 

Скік-верть,  сюди-туди  —

 

Та  якось  під  той  дуб  і  доскакало,

 

Не  сподіваючись  біди...

 

Гадюка  кинулась  та  й  укусила,  —

 

От  так,  як  бач,

 

Безвинного  занапастила.

 

Ягнятко  в  плач,

 

А  потім  на  травицю  впало:

 

—  Ох,  за  що  ж,  за  що?  —  простогнало..

 

А  бісова  Гадюка  знов  сичить:

 

—  Щоб  тут  гулять  не  сміло!

 

Ти,  може,  затоптать  мене  хотіло,

 

Вас  треба  вчить!  —

 

Ягнятко  більше  не  озвалось...

 

На  світі  нажилось,  награлось...

 

Затихло...  спить...

 

Колись  і  між  людьми  чимало

 

Таких  ягнят  попропадало.

 

Тепер  гадюкам  час  сказать:

 

Минулися  вже  тії  роки,

 

Що  розпирали  боки,—

 

Дай,  Боже,  правді  не  вмирать!